Це – війна!
Не пишеться, не твориться, не б’ється
Ув унісон сердечних почуттів:
Слова удалеч полетіли. В’ється
Димок од віршів спалених. Зотлів
Екстаз натхнення, сила духу, мови.
Депресія поглинула слова.
Завмерли на кінці пера розмови.
А думка куца, рвана й ледь жива.
Несила про війну мені писати:
Від неї біль, руїни, кров і жах.
І дивно, що хтось може танцювати,
Як воїни – на фронті, матері – в сльозах…
Мати плаче…
Мати плаче: «О Боже мій, Боже!
І за що такий смуток-біда?!
Хто тепер мені в хаті поможе?
Хто подасть мені кухоль води?»
Сльози ллє, знов над сином схилилась…
Воїн-красень лежить у труні…
І лебідкою жінка забилась…
Скільки горя й хрестів в цій війні!...
Плачуть всі: і дорослі, і діти.
І ридає дощами весна.
А дорогу встеляють вже квіти.
І молитва над світом луна…
Журба
Осінь шарпає душу, наче вітер дерева.
І звучать пісні смутку в листяному дощі.
Шурхотить мертве листя. А розхристаність неба
Повертає у серце журавлині ключі…
Так любов відліта, щоби знов повернутись,
Людям щедро принести злет надії й тепла.
Але сонця нема… І не можна забути,
Що природи краса вже, на жаль, одцвіла.
Жовтий квіт на землі нам приносить розлуку.
А небесна блакить – вічність руху й мету…
Як же нам пережить цю душевную муку,
Щоб любові сади знов зустріти в цвіту!..
Вітер
В тузі осінніх зір
Падають роси дзвінко.
Виє вітер, як звір,
Листя розносить стрімко…
Горобина
Горобина зарум’янилась –
Як дівча – сором’язлива.
Осені тихенько кланялась
У красі своїй щаслива…
Дороги життя
Яка красива осінь!
А поміж крони – синь.
Душа пташину просить:
«В далекий край не линь!»
Та небо посіріло
Від сонця – блякла тінь.
А хтось іде несміло
З дощами вдалечінь…
Ступають тихо ноги
В такт серцю: стук та стук.
Ведуть життя дороги
На пісні щирий звук.
Відчинить двері мати,
Ось ніжно обійма.
В батьківській рідній хаті
Дитинство не мина…
Листи для мами
У думках пишу листи щоденно
До високих – з молитов – небес.
Переконана, що недаремно
Світлий образ в пам’яті воскрес.
Що залишилось мені від тебе,
Мамо рідна, мила, дорога?
Твої очі – зорі в яснім небі…
Оживають в спогадах слова.
Років п’ять чи двадцять п’ять пролине,
Смуток мій не згасне, як свіча.
Ти – мов Янгол – поруч. Не покине
Світло дум про тебе і печаль…
Шкода так, що ти не з нами більше
В круговерті цій земній складній!
Голос твій і погляд би потішив,
Може, стоншав би проблем сувій.
Як тебе щодня не вистачає,
Рідна ненько, щира, дорога!
Хай молитва душу огортає,
Омиває серця біль сльоза…
***
Прийшла весна… Приходять весен сотні.
Настане завтра. Дням втрачаєм лік.
Та втрати є гіркі й невідворотні.
Про це нагадує нам кожен Божий рік.
Сховалось красне материнське сонце –
Не сядем разом дружно за столом.
Погасли зорі неньки за віконцем:
Навік спочила рідна тихим сном…
Любов Любові не минула марно,
Вона в моїй душі щодня зроста.
До тебе, мамо, в небеса безхмарні
З молитвою звертаються вуста…
***
Мамо рідна моя,
За тобою сумую страшенно!
Твоє любе ім’я –
Як молитва жива й сокровенна.
Скільки має минути
Місяців, днів, років оглашенних?!
Болю, сліз не забути.
Пам’ятаю усе достеменно.
Плине час, мов ріка.
Відчуваю я подих сирітства.
Мами тепла рука
В
моїх снах доторкається ніжно…
***
Дерева зростали колись високими,
Моя мила ненька була ще жива.
Небеса здавалися синьоокими.
У колисці з роси засинала трава.
Що ж тепер? Мама де? За стіною-туманами,
За снігами ночей і розпачливих снів.
Принесе квітень сонце з піснями весняними.
Болить
втрата. Не вистачить сліз, ані слів…
***
Минуло чимало вже років…
Аж стільки літ промайнуло!..
Відлунюють мамині кроки,
Рої думок не заснули…
Прийшло у січні нещастя –
Не вкрили образ тумани!
На жаль, торкнутись не вдасться
До рук твоїх, рідна мамо!
Тужливі пісні пам’ятаю,
Твій голос, сильний і чистий.
Дорога – далека, безкрая –
Тобі простяглась іскристо,
Розшита хрестами й снігом,
Січнева тобі – весняній…
Нехай земля буде пухом
Моїй незабутній мамі…
Художник
Як художники творять?
Нам пронизують душу,
Серце образом будять,
Сльози розпачу сушать…
Так писав наш Шевченко
І полотна, і вірші:
Крові в мові краплинка –
І картина сумніша…
Щирість, щедрість, душевність,
Волю, запал з громами
Кобзарева майстерність
Поєднала мостами,
Щоб на пензлі та в слові
Через час, зими, версти
На життя видноколі
Справжні
барви воскресли!
Вервиця
День за днем, ніч за ніччю – мов перли намиста...
А трагедій людських незліченно і бід!
Сонце сходить над світом натхненно й врочисто,
Осяває бойовищ скривавлений слід.
Крізь пітьму руйнувань людожерства країни
Проступає нескорена воля людей.
«Наша
слава і пісня не вмре, не загине!» –
Пригортає матуся до серця дітей…
Що посієш на ниву – палючу й широку,
Лютий враже, те з рук України пожнеш!
З тисяч уст ллється щиро молитва високо
До Ісуса Христа, до бездонних небес.
Наша вервиця – з пороху, поту і крові.
Наша доля – з пекучого болю війни.
Українською силою зброї й любові
Наближають святу перемогу сини!..
ОСТАННЯ
ПІЩИНКА
Скільки ж думок у тісній голові!
Та жодна не має ще місця…
Хвилино, постій-почекай: ми – одні,
А час – це пісок, що розтікся…
Схилились в задумі самотні хрести,
І змовкли птахи в безнадії.
До вічності зведені свіжі мости,
У
Лету вже канули мрії…
Крізь пальці минає раниме життя –
Хтось справжній вознісся навіки.
Піщинка упала, остання була –
Та сонце завмерло в зеніті…
РІДНИЙ КРАЙ
У дзеркалі душі – безмежний обрій:
Верхівки гір, сповитих у туман,
І береги Дністра, водою повні,
І верб гнучкопохилений гердан.
Люблю цей парк у милім отчім краї –
Узимку – в шатах снігу і льодів.
Люблю серед весняного розмаю,
Коли полонить душу птахів спів...
А осінь – щедра і золотокоса –
Дарує перламутри срібних рос
У гіллі й травах… Так вже повелося,