Показ дописів із міткою Творчість. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Творчість. Показати всі дописи

понеділок, 8 квітня 2024 р.

Вірші Оксани Дяків


Це – війна!

Не пишеться, не твориться, не б’ється

Ув унісон сердечних почуттів:

Слова удалеч полетіли. В’ється

Димок од віршів спалених. Зотлів

 

Екстаз натхнення, сила духу, мови.

Депресія поглинула слова.

Завмерли на кінці пера розмови.

А думка куца, рвана й ледь жива.

 

Несила про війну мені писати:

Від неї біль, руїни, кров і жах.

І дивно, що хтось може танцювати,

Як воїни – на фронті, матері – в сльозах…

 

 

Мати плаче…

Мати  плаче: «О Боже мій, Боже!

І за що такий смуток-біда?!

Хто тепер мені в хаті поможе?

Хто подасть мені кухоль води?»

 

Сльози ллє, знов над сином схилилась…

Воїн-красень лежить у труні…

І лебідкою жінка забилась…

Скільки горя й хрестів в цій війні!...

 

Плачуть всі: і дорослі, і діти.

І ридає дощами весна.

А дорогу встеляють вже квіти.

І молитва над світом луна…

 

Журба

Осінь шарпає душу, наче вітер дерева.

І звучать пісні смутку в листяному дощі.

Шурхотить мертве листя. А розхристаність неба

Повертає у серце журавлині ключі…

 

Так любов відліта, щоби знов повернутись,

Людям щедро принести злет надії й тепла.

Але сонця нема… І не можна забути,

Що природи краса вже, на жаль, одцвіла.

 

Жовтий квіт на землі нам приносить розлуку.

А небесна блакить – вічність руху й мету…

Як же нам пережить цю душевную муку,

Щоб любові сади знов зустріти в цвіту!..

 

Вітер

В тузі осінніх зір

Падають роси дзвінко.

Виє вітер, як звір,

Листя розносить стрімко…

 

Горобина

Горобина зарум’янилась –

Як дівча – сором’язлива.

Осені тихенько кланялась

У красі своїй щаслива…

 

Дороги життя

Яка красива осінь!

А поміж крони – синь.

Душа пташину просить:

«В далекий край не линь!»

 

Та небо посіріло

Від сонця – блякла тінь.

А хтось іде несміло

З дощами вдалечінь…

 

Ступають тихо ноги

В такт серцю: стук та стук.

Ведуть життя дороги

На пісні щирий звук.

 

Відчинить двері мати,

Ось ніжно обійма.

В батьківській рідній хаті

Дитинство не мина…

 

Листи для мами

У думках пишу листи щоденно

До високих – з молитов – небес.

Переконана, що недаремно

Світлий образ в пам’яті воскрес.

 

Що залишилось мені від тебе,

Мамо рідна, мила, дорога?

Твої очі – зорі в яснім небі…

Оживають в спогадах слова.

 

Років п’ять чи двадцять п’ять пролине,

Смуток мій не згасне, як свіча.

Ти – мов Янгол – поруч. Не покине

Світло дум про тебе і печаль…

 

Шкода так, що ти не з нами більше

В круговерті цій земній складній!

Голос твій і погляд би потішив,

Може, стоншав би проблем сувій.

 

Як тебе щодня не вистачає,

Рідна ненько, щира, дорога!

Хай молитва душу огортає,

Омиває серця біль сльоза…

 

***

Прийшла весна… Приходять весен сотні.

Настане завтра. Дням втрачаєм лік.

Та втрати є гіркі й невідворотні.

Про це нагадує нам кожен Божий рік.

 

Сховалось красне материнське сонце –

Не сядем разом дружно за столом.

Погасли зорі неньки за віконцем:

Навік спочила рідна тихим сном…

 

Любов Любові не минула марно,

Вона в моїй душі щодня зроста.

До тебе, мамо, в небеса безхмарні

З молитвою звертаються вуста…

***

Мамо рідна моя,

За тобою сумую страшенно!

Твоє любе ім’я –

Як молитва жива й сокровенна.

 

Скільки має минути

Місяців, днів, років оглашенних?!

Болю, сліз не забути.

Пам’ятаю усе достеменно.

 

Плине час, мов ріка.

Відчуваю я подих сирітства.

Мами тепла рука

В моїх снах доторкається ніжно…

***

Дерева зростали колись високими,

Моя мила ненька була ще жива.

Небеса здавалися синьоокими.

У колисці з роси засинала трава.

 

Що ж тепер? Мама де? За стіною-туманами,

За снігами ночей і розпачливих снів.

Принесе квітень сонце з піснями весняними.

Болить втрата. Не вистачить сліз, ані слів…

 

***

Минуло чимало вже років…

Аж стільки літ промайнуло!..

Відлунюють мамині кроки,

Рої думок не заснули…

 

Прийшло у січні нещастя –

Не вкрили образ тумани!

На жаль, торкнутись не вдасться

До рук твоїх, рідна мамо!

 

Тужливі пісні пам’ятаю,

Твій голос, сильний і чистий.

Дорога – далека, безкрая –

Тобі простяглась іскристо,

 

Розшита хрестами й снігом,

Січнева тобі – весняній…

Нехай земля буде пухом

Моїй незабутній мамі…

 

Художник

 

Як художники творять?

Нам пронизують душу,

Серце образом будять,

Сльози розпачу сушать…

 

Так писав наш Шевченко

І полотна, і вірші:

Крові в мові краплинка –

І картина сумніша…

 

Щирість, щедрість, душевність,

Волю, запал з громами

Кобзарева майстерність

Поєднала мостами,

 

Щоб на пензлі та в слові

Через час, зими, версти

На життя видноколі

Справжні барви воскресли!

 

Вервиця

 

День за днем, ніч за ніччю – мов перли намиста...

А трагедій людських незліченно і бід!

Сонце сходить над світом натхненно й врочисто,

Осяває бойовищ скривавлений слід.

 

Крізь пітьму руйнувань людожерства країни

Проступає нескорена воля людей.

«Наша слава і пісня не вмре, не загине!» –
Пригортає матуся до серця дітей…

 

Що посієш на ниву – палючу й широку,

Лютий враже, те з рук України пожнеш!

З тисяч уст ллється щиро молитва високо

До Ісуса Христа, до бездонних небес.

 

Наша вервиця – з пороху, поту і крові.

Наша доля – з пекучого болю війни.

Українською силою зброї й любові

Наближають святу перемогу сини!..

ОСТАННЯ ПІЩИНКА

Скільки ж думок у тісній голові!
Та жодна не має ще місця…
Хвилино, постій-почекай: ми – одні,
А час – це пісок, що розтікся…

 Схилились в задумі самотні хрести,

І змовкли птахи в безнадії.

До вічності зведені свіжі мости,

У Лету вже канули мрії…

Крізь пальці минає раниме життя –
Хтось справжній вознісся навіки.
Піщинка упала, остання була –
Та сонце завмерло в зеніті…

 

РІДНИЙ КРАЙ

 

У дзеркалі душі – безмежний обрій:

Верхівки гір, сповитих у туман,

І береги Дністра, водою повні,

І верб гнучкопохилений гердан.

 

Люблю цей парк у милім отчім краї –

Узимку – в шатах снігу і льодів.

Люблю серед весняного розмаю,

Коли полонить душу птахів спів...

 

А осінь – щедра і золотокоса –

Дарує перламутри срібних рос

У гіллі й травах… Так вже повелося,

Що тут шукаєм миру поміж гроз...

 

середа, 15 липня 2020 р.

Оксана Дяків "Українська мова"

УКРАЇНСЬКА МОВА

Поезія у шатах мови
Із серцем почина розмову:
Про хліб і сіль, життя-буття,
Сумної Лети небуття...

Напоєна ранковими дощами,
Омита сріблом рос весняних –
Даждьбога іскри в ній палають,
Століття долю вишивають.

І мовної скарбниці легіт
Летить крізь стріл ворожих скрегіт,
Щоб дарувати справжню ліру –
Шукати людям щастя й миру.

В народі тихо жебоніла,
Та крицею бралась до діла –
В борні, як водоспад, ревла.
Коли терпіла гніт ярма!..

В могутнім Слова організмі
Тримають сили ще залізні!..
По капілярах тече кров
Супроти заборон й намов!..

Скарб – мовне поколінь багатство –
Ще до часів старих козацтва
Бере початок свій. Ще Русь
Плекала мову солов’їну –

Вкраїнську ніжну й незбориму –
Для нас, нащадків, для дітей –
Простих мільйонів тих людей
Вкраїнської соборної держави…

Вона століттями до слави
Веде свій Київ златоглавий
Через руїни, битви й злет…
До майбуття летім – вперед!


Оксана ДЯКІВ

четвер, 27 червня 2019 р.

Пісня "Материнське чекання". Виконує дует "РозМарія". Музика Романа Калинича. Слова Оксани Дяків.

РОЗМОВА З ПОЕЗІЄЮ ОКСАНИ ДЯКІВ



Поетичне слово завжди чекає, щоб до нього звернулись. І тоді воно промовить на повен голос… До мене заговорили твори Оксани Дяків зі сторінок її книжок «Гармонія протилежності», «Вікно думок», «Душа тисячоліть шукає себе в слові», які на моє прохання принесла мені завідуюча місцевою бібліотекою Оксана Михайлівна Гандзюк, за що я їй дуже вдячна, адже користуюся послугами бібліотеки з 1959 року! Ми також спілкувались із бібліотекарем про книжки, подаровані мені різними авторами з їхніми дарчими написами, що для мене дуже дорого і памятно.
Виконую багато домашніх справ, значних і не дуже, а книжки Оксани Дяків знову і знову кличуть мене до себе, але є ще ночі, коли можна начитатися вдосталь. Багато чого опрацьовую детально, вдумливо, але роботи ще дуже багато, щоби написане стало мною усвідомленим, близьким, моїм новим надбанням для розумі та серця.
Знаю Оксану Дяків як редактора газети «Колос», а завдяки її книжкам можу високо оцінити працьовитість  і талант цієї людини.
Очевидно, що авторка доклала багато зусиль, наприклад, щоб написати прозову літературно-публіцистичну дослідницьку книжку «Душа тисячоліть шукає себе в слові»,  в якій матеріали про знаних письменників та митців і про рідну мову як ознаку національної ідентичності, і про борців за волю України. У віршах і прозі  літераторки – погляд на складну історію боротьби нашого народу за незалежну Україну. Я – 1940 року народження і багато пам’ятаю  та знаю про минулі прожиті роки. Читаючи написане О.Дяків, я ні в чому не можу і не хочу їй заперечити, бо мої думки, переконання співзвучні з написаним.
Особливо торкнула мою душу публікація «Магія любові до землі святої», присвячена пам’яті В. Г. Дрозда, яка написана авторкою блискуче, хвилююче, правдиво і талановито.
Ми разом із Василем Григоровичем закінчували Чортківське педагогічне училище в 1958 році. Я добре знайома з його творчістю, ми часто спілкувалися, Василь Григорович Дрозд ділився своїми творчими здобутками.
Дуже вразили мене поезії збірки «Гармонія протилежності». На очах – сльози, а в душі – сум’яття. Образи важливі, дорогі та близькі моєму серцю. Читання поезій не може бути легким чи бездумним, бо в них криється філософський поетичний образ, який треба осмислити, зрозуміти:

Жінко, нене, донечко ласкава,
В радості, у праці чи в журбі
То зринаєш, мов казкова пава,
То вербою гнешся до землі…
           («Трилика Мадонна»)

Коли вчитувалася, порівнювала, сприймала поетичні образи, запам’яталися мені вірші «Життя шліфує, наче камінь», «Мої Заліщики», «Отчий край», «Вимір часу», «Україні», «Поезією пахне осінь», «Гуцульські мотиви»,  «Злива», «Заробітчанство», «Зоря-полин», «Лесин вогонь», «Наша книга», «Пісок років», «Зрілість»… Адже такими близькими і зрозумілими стають рядки авторки для тих, хто переступив уже поріг зрілості чи навіть старості:

І що залишається, любий мій друже,
Натомість – без юності шат?
Невже порожнеча, мов голос у лузі,
А доля – фіксація дат?..

Я відкрила для себе поетесу, яка словом, пером вирізьблює метафоричні картини, цікаві й непередбачувані: «пісок років»  – біжать літа, сиплються безперервно, наче дрібний пісок; «Спраглими вустами шамотись / Спекою порепана верба»; «Сум посипався горошинами/ Із осіннього плаття журби», «Зерна доль у колосі життя», «Не заріжмо долю без ножа!» та ін.
А як ненав’язливо і логічно написані рядки, посвячені Тарасові Шевченку!

«Кобзар» Поета – мужня доля,
Письма Святого вічний код.
В нім – гнів, страждання, поступ, воля,
Нескорений і в рабстві наш народ!
(«Духовний лідер»)

Після такого вірша хочеться читати, пізнавати ще глибше й ширше творчість нашого Пророка, осмислювати його по-новому, бо Тарас Шевченко – завжди сучасний.

Не залишають байдужим також інші цікаві поетичні образи Оксани Дяків:
Карпатський дар – розкриленість, опертя
У трембітанні зболених трембіт.
І дзвонить Бог в живе буття опертя,
Склепінням душ виліплюючи світ.
(«Гуцульський світ»)

Не сприймаймо чорно-білим світ:
Кольорова гама – сонця світло…
(«Проникновенне»)

Я не прощаюся з книжками Оксани Дяків, бо хочу не раз повертатися до них, щоб переживати знову почуття глибокого естетичного задоволення від прочитаного.

У Вічності душа не вмре, не згасне,
Не втратить первозданних барв красу.
І небуттю той образ не підвладний.
В поезії його я воскрешу…

Авторка створює поезії, а я їх запрошую в свою душу… Отож, бажаю Оксані Іванівні поетичного натхнення, влучного іскристого слова, щоб і надалі запалювала читачів на добрі й благородні вчинки в ім’я торжества правди, справедливості, миру і добра для нашої України.

Ірина ЮРЧИШИН, педагог, с.Іване-Золоте

ЮВІЛЕЙ МИТЦЯ ТА ГРОМАДСЬКОГО ДІЯЧА ПАВЛА СЕМЕНОВИЧА МАМАЛИГИ



23 червня цього року знаному на Залі­щанщині, в Тернопільській області та за її межами громадському діячеві, поетові, музиканту, педагогу Пав­лові Семеновичу Мамализі виповнилось мудрих 85 років. Ця поважна дата не вплинула на силу його нескореного духу!
На жаль, роки, складні життєві обставини підір­вали його здоров’я, але справжній українець П.С.Мамалига - й нині по­лу­м'яний три­бун, дуже талановитий поет, який творить свої поезії під псевдонімом МАПАС. Павло Семенович настільки одухотворено й майстерно читає власні вірші, які знає напам’ять, що це вражає! Дивуєшся і захо­плюєшся міццю його сло­ва, як і державницькою позицією, якій він не зраджував ні­коли! Україна живе в його думках, поетичних рядках, в його серці…
Павло Мамалига народився в багатодітній сім’ї хлібороба в м.Заліщики 23 червня 1934 року. Фахову освіту здобував у Львівському політехнічному інституті на архітектурному відділі будівельного факультету,  закінчив загальнонауковий факультет Чернівецького університету, фізико-математичний факультет Івано-Франківського педінституту, диригентсько-хоровий відділ Тернопільського музучилища. Він опанував гру на фортепіано, скрипці, гітарі та інших інструментах.

Павло Семенович працював як педагог у навчальних закладах м.Заліщики та району, в Чернівецької області, Тернопільській вечірній школі та керівником хору обласної лікарні.  Під його орудою творили багато колективів – хорів, ансамблів, оркестрів. Творчі колективи успішно виступали в Тернополі, Львові, Києві, Москві. П.С.Мамалига співпрацював із закладами культури м.Тернопіль, був учасником конкурсів на кращі пісні, завойовував призові місця. П.Мамалига став членом Спілки самодіяльних композиторів Тернопільщини та літературно-мистецького клубу «Дністер».
Його поезії, пісні друкували у районних та обласних виданнях. Музичні твори  звучали на районних, обласних та республіканських сценах, по радіо, на телебаченні. Хорову поема «Каменярі» на слова Івана Франка, музику Павла Мамалиги транслювало Чернівецьке, Львівське й Київське телебачення. Пісню «Тернопіль і Слівен-брати» він написав на слова В.Вихруща, а передавало цей твір болгарське радіо. Так зростала популярність поета і композитора Павла Мамалиги, який писав під псевдонімом МАПАС.
З 1989 року П.С.Мама­ли­га є активним учасником громадсько-політичного життя нашого краю. А в 1990 році він став членом Української Гельсінської спіл­ки. Водночас митець продовжував творити. П.С.Мамалига як всебічно обдарована особистість є автором більше 500 творів, серед яких представлені вірші, поеми, пісні, ро­манси, об­робки, інструментальна музика.
Павло Семенович Ма­ма­лига ніколи не був байдужим до соціально-політичних процесів, які відбувались і тривають у нашій країні. Як учасник політичних по­дій, акцій різних років, він від­стою­вав українську державність.
Ми знаємо його як пое­та-трибуна майданів у Залі­щиках під час Рево­люції Гідності, хоча Павло Семенович Мамалига був уже тоді в поважному віці. Біографія нашого краянина, громадського діяча засвідчує: це Людина – гідна глибокої поваги!
Оксана Дяків

НЕ СМІЙТЕСЯ, ЧУЖІ ЛЮДИ!»
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
(Прикінцеві рядки вірша
Т.Шевченка
«Стоїть в селі Суботові...»)

О! Які слова пророчі
Нам, батьку-Кобзарю,
Ти лишив, щоб ми не скніли!..
Й тому їх вкладаю
В свої кличні «словодзвони».
Які шлю Вкраїні...
Тож хай, батьку, твої слова
В цих «дзвонах» полинуть.
По землі нашій змарнілій
Й додадуть нам сили,
Щоб ми Святий Заповіт Твій
Таки довершили!..
Щоб зраділи в душах й мертві,
Й живі оживились.
Й ненародженим у спадок
Скарб волі лишили!
...А поки що, моє серце,
Пульсуй-бийсь сильніше;
Пробивайсь «дзвонами» в кожне
Серце українське;
Буди в серцях клич благальний
«Послання» Шевченка,
Щоб обнялись брати й від здирць
Рятували неньку!
Вслухайсь уважно в мої «дзвони», брате,
Й добре подумай, кого обирати!..
Не чекай волі в «своїй хаті скраю»,
А йди до волі - й тебе привітає!...

МАПАС